Ключові слова
Анотація
Мета дослідження – з’ясувати вплив серцевого глікозиду дигоксину на антиконвульсивну активність низьких доз фенобарбіталу та клоназепаму на моделях первинно-генералізованих судом з різними нейрохімічними механізмами.
У дослідженні використано 192 білих безпородних мишей-самців. Протиепілептичні препарати вводили за 30 хв до моделювання судом одноразово внутрішньошлунково в умовно ефективній (ED50) та субефективній (1/2 ED50) дозах: фенобарбітал – відповідно 20 та 10 мг/кг; клоназепам – 0,1 та 0,05 мг/кг. Дигоксин вводили одноразово підшкірно в субкардіотонічній дозі 0,8 мг/кг (1/10 LD50) за 10–15 хв до індукції судом. Як судомні агенти використовували пікротоксин (2,5 мг/кг у вигляді водного розчину підшкірно), тіосемікарбазид (25 мг/кг у вигляді водного розчину внутрішньо- очеревинно), стрихнін (1,2 мг/кг у вигляді водного розчину підшкірно), камфору (1000 мг/кг у вигля- ді олійного розчину внутрішньоочеревинно).
Дигоксин не лише виявив виразний антиконвульсивний ефект за умов первинно-генералізованих судом, індукованих пікротоксином і стрихніном, а також помірний антагонізм з тіосемікарбази- дом і камфорою, але й вірогідно поліпшував протисудомний потенціал низьких доз класичних пре- паратів з добре відомими ГАМК-ергічними властивостями – фенобарбіталу та клоназепаму. Щодо фенобарбіталу синергізм був особливо виразним на стрихніновій, пікротоксиновій моделях судом, меншою мірою на камфорній моделі, на яких комбінація антиконвульсанта з серцевим глікозидом забезпечила повний захисний ефект – 100 % виживаність. На моделі тіосемікарбазид-індукованих судом синергізм дигоксину та фенобарбіталу був значно слабшим і стосувався лише окремих пара- метрів перебігу нападів (статистично значуще збільшення латентного періоду судом і зменшення тривалості судомного періоду). Протисудомну дію субефективної дози клоназепаму дигоксин посилював на тіосемікарбазид- і стрихнін-індукованій моделях, а на пікротоксиновій і камфорній моделях судом серцевий глікозид не заважав 100 % захисному ефекту клоназепаму.
Отримані результати зумовлюють доцільність подальших поглиблених досліджень дигоксину як допоміжного засобу в лікуванні епілепсії, зокрема її фармакорезистентних форм.